Деякі книжки складно переказати кількома реченнями, бо їхній сюжет менш важливий за те, як у них минає час. Мої друзі Гішама Матара саме з таких: це великий роман про тридцять років життя людини, яка одного дня втратила можливість повернутися додому — і мусила будувати все заново в місті, що так і не стало своїм.
Точка, з якої все починається
Лондон, 1984 рік. Лівійський студент Единбурзького університету Халед і його одногрупник Мустафа йдуть на демонстрацію проти режиму Каддафі біля посольства Лівії. З вікна амбасади по протестувальниках відкривають вогонь. Кілька секунд назавжди змінюють долі обох: повернення на батьківщину стає неможливим.
Далі починається те, що автор описує найдетальніше, — життя в екзилі. Тугу за домом ледь тамують листи, сни та смак рідної кухні. Справжньою ж розрадою для Халеда стають твори земляка Хосама Зуви, випадкова зустріч із яким переростає в глибоку багаторічну дружбу.
Чому це роман саме про дружбу
Матар пише не про політику, хоча вона тут присутня постійно. Він пише про те, як три чоловіки тримаються одне за одного, коли більше немає за що триматися. Дружба в романі виконує функцію батьківщини: вона дає мову, спільні спогади і право бути зрозумілим без пояснень.
Саме тому найбільш напружені сцени книжки — не ті, де стріляють, а ті, де друзі розходяться в поглядах. Коли починається Арабська весна 2011 року, кожен із них має вирішити, повертатися чи ні. І цей вибір виявляється болючішим за будь-яку зовнішню загрозу.
Як читати
Роман великий — понад п’ятсот сторінок — і написаний повільно, з довгими рефлексіями і зміщеннями в часі. Це не текст для метро між зупинками. Йому потрібні тиша і кілька годин поспіль, інакше ритм розсипається.
Натомість читач отримує рідкісну річ: книжку, після якої змінюється оптика. Слова «біженець» і «еміграція» після неї означають не статистичну категорію, а конкретну людину, яка сорок років носить у кишені ключі від дому, до якого не поїде.
Чому книжку варто читати саме зараз
Тема вимушеного від’їзду з дому для українського читача перестала бути абстракцією. Матар описує досвід, який мільйони людей проживають у реальному часі: розрив із місцем, розтягнута на роки невизначеність, спроби пояснити чужим, звідки ти, і власне відчуття, що ти більше ніде не вдома повністю.
Роман не дає розради. Але він точно називає те, для чого зазвичай бракує слів.
Кому радити
Тим, хто любить велику прозу з психологічною глибиною — Ішіґуро, Гоше, Ґріна. Тим, кого цікавить тема втраченої батьківщини. І тим, хто готовий читати повільно, не чекаючи від книжки розв’язки в класичному розумінні цього слова.
